Історія селища

     Закарпаття – милий серцю рідний край! I хоча наша область одна з найменших в Україні, але, мабуть, найкрасивіша. Незрівнянна краса та велич гір, чистота і прозорість вод карпатських річок та озер, цілющі мінеральні води, столітні дуби та стрункі смереки – ось в чому полягає красота і багатство нашого рідного краю.

     На півдороги, що веде з Мукачева до Ужгорода, розташоване смт Середнє. Розкинулось воно на лівому березі невеличкої гірської річки Веля, що несе свої води в річку Латориця. Прекрасні краєвиди, незрівнянні гірські та рівнинні ландшафти, м'який клімат з давніх-давен притягували сюди людей. Вони селилися в основному на березі річки, але з часом, вирубуючи прадавні ліси, розширювали територію свого існування та господарювання. Саме про це свідчать результати археологічних розкопок, які проводились в околицях Середнього.

     Перші поселення людей на цій території датуються ще XI тисячоліттям до н.е., що відноситься до мезоліту (середнього кам'яного віку). На зміну мезоліту прийшов неоліт (новий кам'яний вік) – VІ-ІV тисячоліття до н.е., що характеризується переходом до скотарства та землеробства. Стоянки людей того часу також знайдено поблизу Середнього. Минали часи. На зміну кам'яному віку прийшов мідний, бронзовий і, нарешті, залізний, який можна вважати віком найвищого розвитку доісторичних племен на території Ужгородщини. Найбільшим поселенням того часу вважається поселення поблизу Середнього (друга половина І ст. до н.е.).

     Плинув час історії, минали віки та тисячоліття, відповідно змінювалися і заняття жителів давньої Середнянщини. Його мешканці, які на той час займались землеробством та скотарством, поступово вирубували ці ліси й насаджували виноградники. Достеменно відомо, що вже в XIV ст. Середнє славилось своїми виноградниками та вином.

     Селище Середнє знаходиться в західній частині Закарпатської області, в передгірній зоні Карпат. Точне походження назви Середнє – невідоме. Найчастіше вважають, що свою назву селище отримало завдяки своєму розташування: майже посередині між містами – Мукачево та Ужгород.

     У письмових джерелах Середнє як населений пункт вперше згадується у XIV ст., а точніше у 1384 році. Проте в цей час воно було вже досить великим поселенням, оскільки мало свого урядника (офіціаліса). Отже історія Середнього, безумовно, набагато древніша.

     Коли виникло Середнє – точно невідомо, але прикметним є те, що коли в кінці XII ст. на цій території оселилися рицарі – монахи ордену тамплієрів – поселення вже існувало. Трохи згодом монахи цього ордену збудували поблизу Середнього замок-монастир, який став центром католицизму та, основне, активної медичної практики.

     На той час Середнє було досить відомим населеним пунктом. В письмовій згадці про Середнє, яка датована 1407 роком, говориться, що це було велике село, яке славилося своїми виноградниками і вином. В кінці XIV – на початку XV століть в селі відбувалися щотижневі торги-ярмарки, які були широко відомі. В 1455 році Середнє отримало назву містечка і деякі привілеї, які, зокрема, стосувалися ремесла і торгівлі. Переважну кількість жителів Середнього складали селяни, які поступово втрачали свою незалежність, а невдовзі стали кріпаками. Закріпачення селян набуло найбільшого розмаху після поразки селянського повстання 1514 року. Скориставшись цим, магнати і дворяни добились узаконення державою повного володіння над кріпаками-селянами. Посиленню гніту кріпаків Середнянщини сприяла і та обставина, що тут в господарстві феодалів переважало виноградарство. А оскільки виноград – культура трудомістка, феодали постійно збільшували панщину.

     Незважаючи на це, село продовжувало рости. У 1567 році тут було оподатковано 23 селянських господарств, які володіли 14-ма портами землі. На кінець XVI ст. в Середньому нараховувалось 74 власні будинки, костьол, парафія і школа.

     Але, як відомо, після періоду розквіту наступає період занепаду. Саме таким виявилося для Середнього наступне XVIII століття. Кількість населення почала зменшуватися, а на початку XVIII ст. було пограбоване австрійськими військами. Більшість мешканців Середнього покинули свої будинки і село кілька років залишалося напівпустим. За даними перепису 1720 року в селі проживало лише кілька селян, які обробляли лише свої горо́ди. Що стосується виноградників, то їх обробляли кріпаки сусідніх феодалів. Занепад села призвів і до занепаду винних підвалів і виноробства взагалі.

     З початку XIX століття почалось відродження Середнього. Кількість населення почала поступово збільшуватися, було відновлено школу та побудовано нову лікарню. В 1806 році тут було побудовано сучасний римо-католицький костьол. До того існувала готична каплиця, яка була зруйнована землетрусом 1834 року.

     На 1815 рік в селі налічувалось уже 98 дворів, де проживало 1075 чоловік, а у 1839р. – 1578 жителів. В 1830 році тут почав роботу перший винокурний завод. Поступово село почало набувати звичного вигляду, знову отримало статус містечка з своїм гербом та печаткою.

Відтиск печатки Середнього 1860 року

     В 1880 році було створено початкову державну школу, а в 1911 році засновано народну бібліотеку. Будувались добротні кам'яні та цегляні будинки, деякі з яких стоять і сьогодні.

Будинок кінця ХІХ ст.

     Перед початком першої світової війни в селі налічувалося 302 двори, в яких проживало 1729 жителів, а на початок другої світової війни – 431 двір і 2552 жителя. З 1919 по 1925 роки Середнє було районним центром.

  

Вигляд на Середнє та центр села (1924р.)

     Новітня історія Середнього пов'язана з повоєнним часом. 26 жовтня 1944 року село було звільнено від фашистської чуми. Після майже тисячолітнього перебування в складі різних держав населення краю возз'єдналося з братами-українцями в складі Української РСР. За радянський час в селі сталися значні зміни. Внаслідок добровільно-примусової колективізації було створено колгосп ім. Кірова, на базі якого пізніше було створено радгосп «Середнянський».

     Пройшли зміни селі. В 1966 році було збудовано нову середню школу, а в 1972 – новий будинок культури. В 1960 році Середнє отримало статус селища міського типу.

     Після проголошення незалежності України жителі Середнього активно включилися в розбудову молодої демократичної держави та налагодження добросусідських відносин з сусідніми країнами Європи. За час незалежності зроблено немало. В 1993 році введено в дію новий корпус загальноосвітньої школи, проведено газифікацію селища. Нещодавно збудовано нову греко-католицьку церкву.

     Зараз на території селища Середнє працює загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. Окрім цього діє дитяча школа мистецтв, в якій займається близько 200 дітей з Середнього та навколишніх сіл. Дошкільним вихованням займаються вихователі дошкільного навчального закладу, який було збудовано в 1988 році. Здоров'ям середнянців і сусідніх сіл опікуються лікарі Ужгородської районної лікарні №2, яка працює на території селища. Крім того, в селищі працює будинок культури, дві бібліотеки, 12 промислових підприємств та близько 40-ка торгових точок. Відроджено традицію проведення щотижневих ярмарок.

Про що мовчать руїни Середнянського замку?

     Середнє – селище міського типу, розташоване на підгір'ї Вулканічних Карпат (Маковиці) між Ужгородом і Мукачевом на ріці Веля. За діючим адміністративним поділом відноситься до Ужгородського району Закарпатської області. Розташоване воно на трасі М06 (Е50) за 22км від обласного центру.

     Проїжджаючи трасою на великій швидкості, не кожен й встигне побачити цікаву архітектурну пам’ятку, що знаходиться на околиці цього населеного пункту – руїни середньовічної башти, яку часто звуть Середнянським замком. Орієнтиром, за яким споруду точно не проґавиш, став величезний (6×4м) державний прапор, який на високому флагштоці підняли над замком на честь 70-річчя Карпатської України.

 

     Кожен замок має свою особливу історію. Середнянському замку належить особливе місце серед архітектурних пам’ятників Закарпаття епохи середньовіччя. Це єдиний замок у краї, в якому збереглися риси романського стилю. Розташований Середнянський замок в рівнинній частині Закарпаття, в той час, як решта всіх замків височіють на вулканічних пагорбах або скальних залишках карпатського передгір’я. Замок, розташований на південно-західній околиці Середнього, був побудований в ХІІ столітті войовничим чернечим орденом тамплієрів.

Донжон

     Середнянський замок являє собою тип фортифікаційної споруди, відомий під назвою «донжон» (з французької – «башта», «вежа»). Це лиш одна чотирикутна могутня кам’яна башта-донжон з розмірами 18,6м×16,5м побудована в романському стилі.

  

Спочатку донжон Середнянського замку був трьохярусним з балковим міжповерховим перекриттям. Кладка стін башти кам’яна бутова. Для більшої міцності кути башти з зовнішнього боку викладені кам’яними квадратами, а стіни з обох боків акуратно облицьовані відшліфованим каменем, що не тільки підсилювало міцність стін башти, але й значно пом’якшувало суворість споруди. Висота башти сягає 20м, а товщина стін – 2,6м.

     Вхід в башту-донжон з ціллю безпеки був розміщений на рівні другого ярусу по центру східної стіни. До нього вела з боку двору дерев’яна драбина, яка при необхідності (небезпеці) легко демонтувалась, а то й спалювалась. Квадратна центральна вежа, видима над поверхнею землі є лише частиною Середнянського замку, який стоїть на рівнині.

     Як правило, у підвалі башти були два приміщення – «східне» та «західне», розміри яких 11,2×6м. Посередині стіна, що розділяє приміщення й має товщину 1,3м, пройма для дверей шириною 80см. Неподалік «дверей» на підлозі «східного» приміщення видна яма, засипана камінням, де був колодязь і неподалік знаходилась тюрма.

     На першому поверсі, що мав склепінчасту стелю, розміщувалися склад і господарські приміщення. Другий ярус утворювали три приміщення. В одному з них були сходи, які вели на третій ярус, одне приміщення займала варта. Перекриття між другим і третім ярусами було плоске на дерев`яних балках, де жив господар замку. Зв'язок між поверхами здійснювався за допомогою гвинтової драбини. Покрівля донжону дерев'яна.

     Замок захищався двома оборонними лініями. Перша оборонна лінія була дерев'яною, так званий «паланок». За нею проходило подвійне кільце валів і ровів, заповнених водою. Біля останнього валу піднімалася кам'яна стіна товщиною 1м з чотирма кутовими баштами, котра оточувала на відстані 17м від донжона замковий двір. У тихе замкове подвір'я можна було потрапити через прохід, котрий знаходився в південно-західній частині фортечної стіни. Частина дороги, що вела безпосередньо на подвір'я, добре продивлялася з вікон південної та західної стін замку, тому ворогу нелегко було потрапити сюди непоміченим.

     Головна роль в системі оборони Середнянського замку відводилася західній та південній стінам, з яких контролювався вхід у подвір'я замку. В цих стінах й найбільше вікон-бійниць. В західній стіні п'ять таких вікон, котрі розміщені двома горизонтальними рядами. В південній стіні – чотири вікна-бійниці з арочним завершенням. У подвійній стіні – три вікна такого ж завершення. З внутрішнього боку біля стін між вікнами проходив настил, який дозволяв захисникам замку пересуватися від однієї бійниці до іншої, не спускаючись на підлогу.

     Замок тамплієрів був «міцним горішком» і повністю виконував свої функції, але він переходив з володіння одного господаря до іншого.

     Безперечно, що віднесення часу побудови Середнянського замку до XIIст. пов'язане перш за все із твердженням про його зв'язок із тамплієрами (з французької – templier, temple – «храм», звідси й інша назва – «храмовники»). Цей духовно-рицарський орден був заснований у Єрусалимі в кінці XI ст. як товариство хоробрих і благочестивих рицарів. За покровительку була обрана Лагідна Матір Божа. Спочатку члени ордену охороняли місцевий храм (militia templi) та ще забезпечували відпочинок паломникам, доглядали за пілігримами, хворими у спеціальному притулку (hospitium, xenodochium). Звідси й пішли їх синонімічні найменування – тамплієри, госпітальєри. У 1118р. дев'ять тамплієрів реорганізували об'єднання хранителів храму на рицарсько-монастирський орден. Новобранці мали давати обітницю цноти і бідності.

     У 1127р. «дев’ятка» виїхала до Франції і там прийняла новий статус. На передній план були висунуті воєнні та політичні цілі. Орден швидко розбагатів і дуже розрісся чисельно. Його рицарі стали основною військовою силою подальших Хрестових походів. Втім, проповідування католицької віри та лікувальна робота надалі залишалися таланом духовників ордену. З цього випливає, що кожний осередок храповиків поділявся на дві основні категорії: рицарів і їх зброєносців та монахів і їх помічників; усіх доповнювали різні ремісники.

     Монахи, як сказано вище, поруч з виконанням душпастирських обов’язків займалися також активною медичною практикою. Причому вони залучали до цієї справи своїх помічників, тобто учнів, які крім теологічних студій отримували в монастирі ще й підготовку з лікувальної справи на базі свого ж шпиталю (лікарні, госпіталю). Тож медики-духовники, як на той час, були грамотними лікарями, більш кваліфікованими і компетентними, ніж різноманітні знахарі, бабки, чаклуни та ін.

     Цілительська діяльність середнянських лікарів-монахів охоплювала більшість тогочасних лікарських спеціальностей, в т.ч. хірургічну практику. Винятками були поміч при родах та лікування жіночих і венеричних хвороб. У монастирській лікарні доглядали і лікували здебільшого найбідніших хворих, калік, людей похилого і старшого віку, які прибували туди головним чином з навколишніх сіл Ужанської жупи чи близьких поселень Мукачівщини. Але у разі потреби в шпиталь приймали також людей з більш віддалених населених пунктів, незалежно від віку, коли лікування і догляд потребували довшого часу або ж були неможливими чомусь за домашніх умов.

     Часом монастирські лікарі навідувалися в села з метою надання медичної допомоги лежачим чи іншим слабким пацієнтам вдома. Подеколи вони ще ходили лікувати тутешню знать. Водночас безліч хворих приходило у середнянську лікарню за амбулаторною допомогою, інші – заглядали в тамтешню аптеку, щоб придбати потрібні ліки для когось із рідних чи сусідів.

     Як бачимо, медична діяльність середнянських монахів-лікарів була різноманітною та корисною. Пацієнтів було в них чимало. Втім, поєднання лікарського і духовного покликання обіцяло, перш за все, добросовісність і милосердя з боку спеціально підготовлених для справи медиків-монахів, які не були обтяжені сімейними і побутовими проблемами. Шкода, що не затримались тут на довше.

     Річ у тому, що політична амбітність та надмірна експансивність верхівки західноєвропейських тамплієрів ставали все більш відчутними. Найбільшим їхнім гріхом (негласним) було казкове багатство ордену. Тому жадібний король Філіп IV Красивий вирішив силою розправитися з ним.

     13 жовтня 1307р. він влаштував їм різню не менш страшну за Варфоломіївську ніч. Та ще й сотні, тисячі храмовників було заарештовано у Франції. Розпочалася тривала серія судових процесів. До справи підключили інквізицію. Рицарі звинувачувалися найчастіше у фальшивих провинах. Чимало їх було страчено. Каральні акції відбулися і в деяких країнах Європи. Накінець, у 1312р. папа Римський розпустив орден Тамплієрів.

     Отже, лікарі-храмовники покинули Середнє. Після храмовиків у Середнянський замок-монастир вселилися інші монахи – з ордену св. Антонія, які також займалися лікувальною справою. Вони пробули на Ужанщині понад 60 років. У 1380р. ту ж будову зайняв уже третій орден, цього разу – ім. св. Павла, (звідси й назва — «павлікіанці») підтверджується численними грамотами і переписами XIV – XVII століть.

     Павлікіанці – це монаший католицький орден, заснований в Угорщині 1263року. Час його розквіту припадає на XIV ст. Був поширений майже в усіх країнах Європи. В одній тільки Угорщині нараховувалося понад 100 павлікіанських монастирів. У 1786 році імператор Йосиф II розпустив орден, але за межами Австрійської імперії він продовжував існувати й далі. Серед народу павлікіанців ще називали «білими братами» (бо носили сірий або білий одяг). Саме вони поширили в нашому краї городництво, овочівництво, розведення риби на ставках. Павлікіанські монастирі в XIV – XV ст. були разом із тим і осередками освіти (перші школи), науки і культури. На території сучасного Закарпаття перші павлікіанські монастирі з'явились на початку XIV ст. (Нижні Ремети, Берегівський район). Згодом вони поширились по всьому краю (Ужгород, Мукачево, Берегове, Хуст та ін.), у тому числі й поблизу сучасного Середнього.

     Та марно шукати в стародавніх грамотах чи описах якісь відомості саме про середнянських павлікіанців – їх там не знайдемо. А справа в тому, що земля, на якій колись стояв павлікіанський монастир, у ті далекі часи належала не до Середнього, а до сусіднього села Вовкового (у джерелах Волкойо), тож і монастир називався Волконський або ще частіше Вілланський (за назвою р. Велі). Сучасне село Вовкове вперше згадується в одній із грамот за 1314р. як володіння родини Часловці. У 1380р. Петро і Михайло Часловці дарують павлікіанцям біля Вовкового великі земельні угіддя з правом будівництва монастиря. Останній був зведений на правому березі р. Велі, на вершині невеличкого пагорба, який має назву «Горка», (сьогодні його називають «Гурка», на якому знаходиться середнянське кладовище).

     Довгий час вони собі жили мирно, аж поки у 1493 році між ченцями і місцевим українським населенням справа не дійшла до конфлікту. Внаслідок цього монастир був пограбований, монахи побиті, а один із них і помер. На початку XVI ст. монастир відновили, але, як виявилося, він був приречений на загибель. У 1569 році його земельні володіння були роздані в оренду світським особам. Коли у 1603 році були описані села Ужанського комітату, на вершині пагорба під назвою «Горка», поблизу Середнього, виднілися вже лише його руїни. А причетними до руйнації павлікіанської резиденції виявилися володарі Середнянського замку, який уже стояв навпроти монастиря, на лівому березі р. Велі.

     В XIV столітті в Угорщині велась жорстока боротьба за королівський трон, в результаті якої учасники феодальної фронди магнатів потерпіли поразку та втратили свої володіння.

     Новий король Карл Роберт подарував ці землі своїм прибічникам – представникам нових магнатських родів, в тому числі вихідцям з Франції, Італії – Другетам, Дожам, Дебрецені та іншим.

     Магнатам Другетам сподобався середнянський замок, на котрий вже претендував і феодал Палочі. Довга безкомпромісна боротьба, що велась між цими кланами за Середнянський замок на протязі століття, закінчилася кінець кінців на користь роду Палочі. Та Палочі не довго володіли Середнянським замком. В 1526 році в битві при Магочі, де угорські війська отримали жорстоку поразку від османських вояків, разом з королем загинув і останній з роду Палочі. Після того, як сім’я Палочі вимерла, Середнє на початку ХVІ ст. перейшло до роду Добо.

     З цього часу й починається багата та цікава історія середнянського донжону, стіни якого були свідками не тільки військових сутичок, але й таємних нарад, весіль і траурних процесій. У його підвалах зберігали не тільки провіант та військову амуніцію, але і знамените біле (світле), трохи кваснувате середнянське вино та не менш знамениті, легендарні скарби однієї з найбагатших родин Угорщини – Добо.

     Розквіт родини Добо припадає на ХVІ ст. Найбільш відомими її представниками були брати Ференц – березький наджупан та Іштван – знаменитий захисник Егера, трансільванський воєвода, а також син останнього, Ференц – генерал, меценат освіти, один із найзаможніших вельмож Угорщини. Усі вони більше або менше часу провели в Середньому, бо середнянська домінія була лише однією з багатьох, якою володіла родина Добо. Роль Середнянського замку зросла після того, як 1526 року у битві під Могачем угорці зазнали катастрофічної поразки від турків. У країні, яка розпалася спочатку на дві, а потім на три частини, розпочалися міжусобиці, особливо на території сучасного Закарпаття. Тож мати власну твердиню було дуже необхідно вигідно. Капітан Добо часто приїздив у Середнє, в цей тихий куточок Закарпаття, де його син силами полонених турків відремонтував і укріпив замок. У 1546 – 1556рр. спорудив (видовбав у вулканічній породі каменя) великі підвали, які дістали назву «Турецькі підвали».

     На сьогоднішній день «Турецькі підвали» перейшли у володіння агропромисловій фірмі «Леанка». На стінах у поганому стані збереглася табличка-напис викарбувана латинською мовою з дев’яти систематично розташованих рядків. Нижня частина напису значно пошкоджена, але текст в основному піддається реконструкції. Навпроти таблиці, якій нещодавно виповнилося 550р., поставлений її дублікат на дерев’яній основі. На ньому ми можемо прочитати текст, який можна було перекласти: «Выдолблено стараниями знатных братьев, наследников и владельцев земельных угодний и замка в Среднем Франциска Стефана и Доминика Добо из Руской. /Подвал/ укрепили боиницами и рвом Года Христового тысяча пятьсот п’ятдесят седьм/ого/».

     Володар замку, Ференц Добо, намагався накопичені ним величезні скарби конвертувати в гроші, для чого в Середнянському замку була зібрана ціла «команда» ювелірів, різб’ярів та інших, які повинні були налагодити випуск фальшивих монет. По державі довго ходили чутки про фальшиві монети родини Добо.

     У боротьбі між Габсбургами і трансільванськими воєводами Ференц Добо підтримував перших, а його Середнянський замок часто служив місцем, де розташовувалися цісарські гарнізони.

     Із Середнім і замком тісно переплітається доля угорського національного героя Іштвана Добо. Як свідчать документи, він укріпив Середнянський замок, збільшив його значення. Родина Добо володіла замком до 1602 року.

     Протягом XVII – XVIII ст. Середнянський замок ще не раз міняв своїх володарів у вирі безкінечних австро-турецьких та австро-угорських війн. В цих війнах замок поступово руйнувався, ремонтні роботи ніхто не проводив, оскільки архаїчно непривітна кам’яна громада вже не відповідала стилю життя дворян XVIII ст. Відчутного удару замку було нанесено під час антигабсбургського руху угорських дворян під керівництвом Ференца ІІ Ракоці в 1703 – 1711 роках, після чого замок більше не відновлювався.

     Після придушення повстання Ракоці, габсбургські війська влаштовували терор у Закарпатських селах, так як багато українських селян брало активну участь у тому повстанні на боці угорців. Наслідком терору стало масове знелюднення сіл та містечок Закарпаття. В 1720 році в Середньому проживало лише 2 корінні родини, 19 родин переселенців та 11 родин дворян.

     Поступово Середнє поверталося до життя. В 1839 році в селі проживало вже 1578 чоловік, в 1891 році – 1861. В селі діяв монастир. Але так як і руїни замку вже не могли претендувати на статус могутньої фортеці, так і село Середнє вже не могло претендувати на статус міста.

     В 1919 році Середнє, як і все Закарпаття ввійшло до складу Чехословаччини, в 1939 році – до складу Угорщини, а в 1944 до складу СРСР.

     Нові дослідження археологів, розкопки і заміри дають привід твердити, що площа ж усього замку становить близько 3-х гектарів. Це рови, вали, стіни… Ця замкова споруда була захищена чотирма оборонними лініями. Це виявилось нещодавно. Численні знахідки, які були розкопані на території замку відносяться до ХV – ХVІ століть. Це кераміка, скло, прикраси і зброя: наконечники арбалетних стріл, ядра мушкетів та мортир. Тут ще кілька десятків років є що копати і досліджувати. Середнянський замок лише почав відкривати свої таємниці.

Легенда про виникнення виноградарства і виноробства на Середнянщині

     У давні часи, коли на олімпі сиділи грецькі боги і керував ними старий Зевс, багато турбот завдавав йому та іншим богам молодий Вакх – бог родючості, виноградарства і виноробства. Умовляння не допомагали. Тому за велінням безсмертних Вакх мав постати перед судом богів. Та нещасний п'яниця та гульвіса навіть туди з'явився на підпитку. Чаша терпіння переповнилась: Зевс, взявши в руки блискавки-нагайки, вигнав бідолаху з Олімпу. А щоб остаточно відлучити Вакха від вина, вирішив вислати його в місця, де люди ніколи не займались виноградарством. І свій вибір Зевс зупинив на південно-західних схилах Карпат. Але вигнаний з Олімпу Вакх встиг прихопити з собою виноградну лозу, і, не гаючи часу, почав навчати місцевих жителів мистецтву виноградарства та виноробства. Наші предки легко освоїли цю науку, яка незабута і по сьогоднішній день.

Історія агропромислової фірми «Леанка»

     Радгосп-завод «Середнянський», на базі якого створено агропромислову фірму «Леанка» був організований в 1946р. на базі одноосібних господарств. У 1950р. до радгоспу приєднано колективне господарства ім. Кірова. У 1952-1953рр. на баланс радгоспу передали колишній завод шампанських вин. Наприкінці 1959р. в результаті реорганізації відстаючих колгоспів до радгоспу приєднали колгосп «Україна».

     У 1992р. радгосп-завод «Середнянський» змінив свій статус та назву. З цього часу – це агропромислова фірма «Леанка» – підприємство з виноробства, виробництва та переробки сільськогосподарської продукції (винограду, зерна, молока, фруктів).

     Фірма розміщена в 5 населених пунктах. Об’єднує сім виробничих бригад, два винні заводи з підземними сховищами.

     До речі, „Леанка” (угорською – „дівчинка”) – сорт винограду, з якого уже більше 60-ти років виробляється вино „Середнянське”.

Про виробництво вина

     Вино в підвалах зберігається у дубових бочках. Усі роки існування бочки, в ній зберігається вино тільки однієї марки. Чим старіша діжка, тим краще для її вмісту. На кожній розміщено паспорт, у якому написані дані про вино, що там витримується.

     Після збору урожаю виноград спресовують і трубами вже у вигляді виноматеріалу подають у спеціальні відстійники, а пізніше в бочки. До самого верху не заливають, лишають місце для повітря. Через півроку знімають верхній шар і чисте вино заливають у діжки для витримки вин.

     Через визначений для кожної марки час лабораторія перевіряє вино. Якщо все відповідає вимогам до цього сорту, воно поступає в розлив.